Кравчук Леонід Макарович
Народився в селі Великий Житин Рівненської області, у селянській родині. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка (1958) за спеціальністю «економіст, викладач політекономії»; Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук — «Сутність прибутку при соціалізмі та його роль у колгоспному виробництві» (Академія суспільних наук при ЦК КПРС, 1970). Після закінчення університету працював викладачем політекономії у Чернівецькому фінансовому технікумі (1958—1960). З 1960 р. — на партійній роботі: лектор Будинку політосвіти, зав. відділом пропаганди та агітації Чернівецького обкому КПУ. В 1970—1989 рр. працював в апараті ЦК КПУ в Києві: зав. сектором перепідготовки кадрів відділу організаційно-партійної роботи; інспектор, перший заступник зав. відділом, з 1980 р. — зав. відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ; в 1988—1989 рр. — зав. ідеологічним відділом ЦК КПУ. У 1989—1990 рр. — секретар ЦК Компартії України з ідеологічної роботи, з червня 1990 р. — член Політбюро, другий секретар ЦК КПУ. В липні 1990 р. — грудні 1991 р. — Голова Верховної Ради УРСР. Був членом ЦК КПРС з липня 1990 р. 19 серпня 1991 р. заявив про свій вихід з КПРС. 1 грудня 1991 р. на президентських виборах отримав 19 643 481 голос (61,59\%). Перший Президент незалежної України (грудень 1991 р. — липень 1994 р.). Кандидат у президенти України на виборах 1994 р.: 1-й тур — перше місце з семи претендентів, за 37,92\%; у 2-му турі — друге місце, за 45,1\%, поступився Л.Кучмі. Народний депутат України 12-го та 14-го скликань. У Верховній Раді України 14-го скликання є членом фракції Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
До вершин кар’єри Л.Кравчук йшов 56 років. Сільський хлопчина з Рівненщини, батько якого загинув на фронті, а мати все життя пропрацювала у колгоспі, спромігся не лише стати дипломованим економістом, кандидатом наук, а й здолати тернистий шлях від рядового працівника обкому до другого секретаря ЦК КПУ. 23 липня 1990 р. сесія Верховної Ради УРСР у зв’язку з відставкою В.А.Івашка обрала на альтернативній основі Л.М.Кравчука головою Верховної Ради УРСР. Новообраний голова парламенту відразу ж заявив, що розуміє політичні перетворення, які відбуваються сьогодні в нашому житті, в контексті загальнодемократичного процесу і вважає за потрібне вирішувати питання про владу у республіці та про Союзний договір. Він чудово усвідомлював, що зіткнеться із протидією, неприйняттям його опозицією. Тому цілком слушно закликав до конструктивної співпраці увесь спектр наявних тоді політичних сил. Уже на початку вересня 1990 р. Л.Кравчук значно скоригував бачення проблеми консолідації, заявивши на одній із прес-конференцій: «Я був тоді впевнений, що вона можлива. Але тепер, коли утвердилися різні групи, партії, вона стала нереальною. Я за консолідацію українського народу, за вихід з кризи, за будівництво нової суверенної держави. Щодо консолідації в самій Верховній Раді, то це — ілюзії. Але не треба ворожнечі. Потрібні розумні компроміси». Життя владно висувало на порядок денний питання майбутнього Союзного договору. Серпневий «заколот» 1991 р. прискорив розпад Радянського Союзу і виявився фатальним для деяких політиків, насамперед батька «перебудови» — М.С.Горбачова. Неоднозначну оцінку дістала позиція, які в ці дні займав Л. М. Кравчук як Голова Верховної Ради УРСР. Одні звинувачували його в надмірній обережності, другі — мало не в потуранні «заколотникам», треті — у зраді КПУ. Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави. 26 серпня Указом Президії Верховної Ради було тимчасово припинено, а її Указом від 30 серпня й заборонено діяльність компартії України. Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90\% виборців, які брали участь у голосуванні (76\% дієздатних громадян), схвалили незалежність України. 1 грудня 1991 р. було вирішено й інше суттєвiше питання — обрано першого Президента незалежної України. Цьому передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи претендентів вибороли право стати кандидатами в Президенти України сім осіб: Л.Кравчук, В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, І.Юхновський, В.Гриньов, О.Ткаченко та Л.Табурянський. Фаворитом вважався Голова Верховної Ради Л.М.Кравчук, котрий запропонував програму із п’яти «Д» — «Державність. Демократія. Добробут. Духовність. Довіра». Вихід незалежної України на історичну авансцену поставив її державних і політичних діячів перед необхідністю самостійного розв’язання багатьох складних проблем. Першою і чи не найголовнішою з них було ставлення до перспектив СРСР. 25 листопада парафування нового Союзного договору не відбулося. А на початку грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі проголосили у Мінську утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). За рік незалежності Україну визнав увесь цивілізований світ: понад 120 країн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні відносини. Вона набула основних ознак державності: кордони, прикордонні війська та митна служба, сформувала власне військо. Але якщо із зовнішніми атрибутами державності було все (або майже все) гаразд, то проблемою проблем залишалося створення самостійної структурно збалансованої та ефективної національної економіки, наявність власної фінансово-кредитної і банківської системи. В умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту — 27 березня — і Президента України — 26 червня 1994 р. За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. — лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України. 26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л.М.Кравчук (37,68\%) та Л.Д.Кучма (31,25\% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми й привітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52\% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука —45\%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Але пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в одному із своїх постпрезидентських інтерв’ю наголосив, що усі його наступники на президентській посаді — «п’ятий, десятий, сороковий — лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть». З іменем першого Президента незалежної України традиційно пов’язують прийняття Акта про незалежність України, проведення референдуму 1 грудня 1991 р., ліквідацію СРСР, нові державні атрибути, дистанціювання від СНД, перші кроки щодо інтеграції України до європейських структур. Погодьмося зі словами його наступника на нелегкій президентській посаді — Л.Кучми, який сказав про свого попередника: «Я віддаю належне Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху становлення української державності».
Якщо це не те, що Ви шукали, тоді спробуйте пошукати серед усіх словників нашого сайту або ж у вікіпедія.